Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Хто зупинить домашнього тирана? Частина 2: Коли може бути пізно/
СПРОБУЙМО зробити певний висновок із розмови, яку мали в поліції.
Як бачимо, лише 60-70 відсотків жертв сімейного насильства звертаються до правоохоронців. І причина цьому – не лише небажання виносити «сміття» з дому, а й те, що маємо справу переважно з психологічним насильством (образу та лайку, хоч вони й принизливі, витерпіти легше, ніж побої). Але це не все. Сімейний тиран не менше трьох разів має притягнутися до адміністративної відповідальності, перш ніж його діяння оцінять на лаві підсудних. При цьому кожне адмінпорушення розглядається в суді – і щоразу накладений на порушника штраф та сплачений судовий збір відчутно б’ють по сімейному бюджету. То чи виникне бажання навіть у тяжко приниженої жінки шукати такого недешевого захисту?
А чи достатньо подбав наш законодавець про жертв домашньої тиранії? Для них мають бути спецпритулки, у яких при потребі можна пересидіти чергову домашню «грозу», але насправді таких притулків немає, хіба що в обласних центрах. Крім заборонного, може бути й значно суворіший обмежувальний припис, але ні той, ні інший у повну силу не запрацював, а можливі жертви домашнього насильства з цими приписами як слід не ознайомлені. Домашнього насильника заборонним приписом на певний час можна навіть виставити з оселі, але й тут наша правоохорона шпортається у потилиці: а як бути, якщо власник житла – той же насильник? Словом, ми «і запобігали, і протидіяли домашньому насильству, однак це не суто наше питання».
Принижених жінок і наляканих дітей це не дуже радує. Та й самі поліцейські згоджуються: «Не так просто притягнути правопорушника до кримінальної відповідальності. Річ це затяжна, обставлена багатьма умовами, і це на руку самим порушникам, а не їхнім жертвам». Виходить, даючи бій домашній тиранії, законодавець сам же зводить цей «бій» до напівпустого розмахування кулаками? Одна втіха – плату за виклик поліцейські з потерпілих не беруть. Точніше – не мають права брати. Тож коли терпець зовсім уривається, потерпілим треба-таки дзвонити на 102 і вимагати рішучих дій по відношенню до «рідного» тирана. Адже багато хто вважає, що засобів прикликати сімейного буяна до порядку у поліції й досі було достатньо; ними (особливо тепер, коли цих засобів побільшало) просто треба користуватися. Насправді ж поліцейські заявляють, що з лавиною домашнього насильства лише їхніми зусиллями не справишся. Очевидно, мають для цього підстави. Паралельно з ними – і систематично! – повинні працювати й інші служби. Й одна з них, на яку покладаються особливі надії та обов’язки, – суд. Про його роль у протистоянні домашньому насильству нам розповіла спікер Володимирецького районного суду Олена Іванків:
– Олено Валеріївно! Виходячи з судової практики, наскільки поширилось у нашому районі домашнє насильство?
– Не можна говорити, що насильство у сім’ї «стало» поширеним. Воно було таким і раніше. У практиці нашого суду це одне з найпоширеніших порушень: кожен четвертий протокол, що надходить до суду, – по статті 173.2 КУпАП. В абсолютних цифрах показники такі: 2016 рік – 115 протоколів про домашнє насильство; 2017-й – 177; 2018-й – 125; січень-листопад 2019-го – 143. А відтак маємо тенденцію до збереження достатньо великого числа протоколів, і тут треба зважати на кілька обставин. По-перше, ці цифри у жодному разі не відображають реальну картину вчинених фактів насильства в сім’ї, а говорять лише про виявлені випадки, тобто, коли потерпіла сторона звертається до поліції. Насильство у сім’ї характеризується високим рівнем скритності, адже потерпілі з різних причин не повідомляють про насильство відносно себе. А по-друге, ці цифри говорять про кількість протоколів, а не осіб, які вчинили насильство. Досить часто насильство вчиняє одна й та ж особа кілька разів, і щоразу складається окремий протокол, який надходить до суду. От і виходить: протоколів може бути і три, і п’ять, а порушник – один і той же.
– Хто найчастіше страждає від домашнього насильства: жінки, старенькі батьки, діти?
– Переважна більшість потерпілих – жінки: й офіційні дружини, і співмешканки. Не проводячи спеціального аналізу, не помилюся, що дві третини протоколів свідчать про насильство щодо жінок, а решта включає батьків, дітей та інших членів сім’ї. Фактів насильства щодо батьків похилого віку і малолітніх дітей небагато. Так само рідкісні й випадки, коли домашнього насильства зазнають чоловіки від дружин.
– У яких конкретних формах, судячи з судової практики, проявляється у районі домашнє насильство?
– Основні форми – це фізичне та психологічне насильство. Фізичне – це не тільки побої (за них передбачається кримінальна відповідальність), а й шарпання за одяг, штовхання, кидання у потерпілого предметів, виштовхування з приміщення. Психологічне в умовах нашого району проявляється у нецензурній лайці, криках і погрозах. Але що цікаво, у 90 відсотках випадків нецензурну лайку порушники не вважають насильством. Пояснення зазвичай просте: «Ну, матюкнувся, то й що? Вирвалося!».
– Не так давно за домашнє насильство стала можливою кримінальна, а не тільки адміністративна, відповідальність. З січня 2019 року запрацювала відповідна стаття КК України, максимальне покарання згідно з якою може становити до п’яти років ув’язнення. Чи розглядалися відтак у нашому суді кримінальні справи, пов’язані з домашнім насильством? Скільки їх було і чого конкретно вони стосувалися? Які рішення виносилися?
– На це частково я вже відповіла, відповідаючи на попереднє питання. Загалом же за статтею 126.1 КК України (та сама спеціальна стаття, що діє з січня 2019 року) жодної справи до нашого суду не надходило, а відтак і не розглядалось.
– Судам надано право виносити обмежувальні приписи стосовно домашніх кривдників і зобов’язувати їх виконувати спеціальні програми, спрямовані на їх перевиховання. Чи користувався наш суд такими можливостями і наскільки дієвим це виявилося?
– Заяв про встановлення обмежувальних приписів у 2019 році до районного суду не надходило. А з власної ініціативи суд таких справ не може розглядати. Тільки тоді, якщо надійде заява.
– Наскільки ефективним засобом боротьби з домашнім насильством можна вважати штраф? Чи не перетворюється він у додаткову трату грошей і без того фінансово вразливою сім’єю? І як бути у випадку, коли насильник відмовляється сплатити штраф?
– Стаття 173.2 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає кілька стягнень: штраф, громадські роботи, виправні роботи та адміністративний арешт. Вид стягнення суддя обирає індивідуально для кожного порушника, у залежності від обставин справи, його особи і т.ін. Майновий стан теж враховується. Звісно, будь-який штраф обтяжливий, та у цьому й полягає його суть як виду покарання. Чи шкодить це сім’ї? Швидше – так, хоча це теж індивідуально. Коли ж порушник не сплачує штраф добровільно, то його стягує примусово Державна виконавча служба.
Інколи шлях «сімейного тирана» пролягає до суду. Але при цьому неблагополучну сім’ю підстерігає подвійна загроза: сплатити судовий збір, а потім – ще й штраф. Наскільки ефективним відтак можна вважати цей механізм покарання сімейного насильника? І як можна оцінити на сьогодні результати судової боротьби з домашнім насильством? Які проблеми на сьогодні намітились і яким чином їх вирішувати?
– Шлях сімейного тирана завжди приводить до суду – чи це адміністративний протокол, чи кримінальне провадження, чи цивільний позов. І завжди, коли суддя виносить адміністративну постанову, порушник сплачує судовий збір. Наприклад, суд може присудити штраф+судовий збір; громадські роботи+судовий збір і т.д. Наскільки це ефективний метод покарання? Відповідь на це питання лежить не тільки в площині кари. Це комплексна проблема, адже виховання, зміцнення моральних засад суспільства, превенція (запобігання), покарання винних і робота з потерпілими – все це працює тільки разом. Штрафами чи ув’язненням насильство в сім’ї подолати неможливо; це засвідчує і вітчизняний, і світовий досвід. А водночас це й відповідь щодо «судової боротьби» з домашнім насильством. Не можна говорити про таку «боротьбу», адже суд не є правоохоронним органом. Ми розглядаємо справи, які до нас надходять, і по можливості намагаємося проговорювати ситуацію з кожним порушником. Обираємо адекватне покарання. При потребі роз’яснюємо зміст законів. Загалом же подолання насильства в сім’ї – дуже амбітне і комплексне завдання. Напевно, краще говорити про мінімізацію числа цих випадків та подолання їх негативних наслідків.
ЯК УЖЕ зазначалося, у 30-40 відсотках випадків потерпілі від домашнього насильства не шукають захисту у правоохоронців. Самі ж порушники у 90 відсотках випадків не вважають лайку й образу насильством. Звісно, при такому рівні самосвідомості і культури домашнє насильство ще довго залишатиметься звичним явищем нашого життя. І так само не дивує, що вже рік існує кримінальна відповідальність за домашнє насильство, однак у наших умовах вона не запрацювала. У користуванні – все той же «штраф», і хоча ніхто не заперечує, що він швидше шкодить, ніж допомагає, тим не менше, він залишається «популярним» видом покарання.
З Володимирецького РЦСССДМ повідомили, що торік від поліції до них надійшло майже дві сотні повідомлень про домашнє насильство, однак безпосередньо в РЦСССДМ потерпілі звертаються рідко. Тут схвалюють таку форму роботи, як мобільна бригада соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього або статевого насильства. Однак, як і їхні суміжники, відчутними успіхами поки що не похваляться. Торік зафіксовано два випадки домашнього насильства навіть щодо малолітніх дітей, і їхнє побиття підтверджується й іншою службою – у справах дітей. Обидві дитини поставлені на облік як такі, що опинились у складних життєвих обставинах.
Дуже правильно, що жертвами домашнього насильства відтепер можуть вважатися не тільки члени подружжя, а й усі, хто спільно проживає чи проживав в одній родині: колишні чоловік чи дружина, люди, що перебувають у громадянському шлюбі, прийомні батьки, брати, сестри, опікуни, дядьки, тітки, племінниці. І все ж, здійснювана у цьому напрямку робота все ще нагадує біг по замкнутому колу, а спроби відійти від не зовсім дієвої практики, коли в дію запускаються адмінпротокол і штраф, рідкісні та й не зовсім вдалі. За даними Володимирецького районного відділу філії ДУ «Центр пробації» у Рівненській області, торік за насильство в сім’ї на облік у відділі поставлено 34 особи, яким присуджено громадські роботи на строк від 30 до 60 годин. Але й тут для шести з них громадські роботи замінили штрафом. А говорячи про притулки, в яких знаходитимуть порятунок жертви домашнього насильства, ми не говоримо про реальне облаштування цих притулків. І так само не пробуємо хоча б на кілька днів відселити домашнього тирана від його жертви. Торік відомості про вчинення домашнього насильства за статтею 126.1 КК України тричі вносилися до ЄРДР, однак у всіх трьох випадках справи проти домашніх насильників закривалися.
Звісно, ми далекі від думки звинувачувати своїх співрозмовників у бездіяльності чи безпідставному лібералізмі, проте все, чим повняться наші розмови, стосується не стільки закоренілих «сімейників»-тиранів, скільки законослухняних людей, які – на своє ж нещастя! – спіткнулись у сімейному житті. Для таких навіть просте зауваження, не обов’язково від поліцейського, – засторога від допущеної помилки. А як бути, коли людина нахабно вивертає темні грані свого єства, ступає за грань людяності і, по суті, перестає бути людиною? Що робити з нею?
Переконливої відповіді, на жаль, не пролунало. І поліція, і суд, й органи соціального захисту перед закоренілими сімейними тиранами опускають руки. А що робити нам? Нам, газетярам, давно дорікають, що вчителів повчаємо вчити, лікарів – лікувати, владу – управляти, хоча – тільки й того, що час від часу показуємо неприглядні сторони людського буття. Тож вирішувати, що чинити з сімейними тиранами, з людьми, які стають нелюдами, – справа не наша. Це обов’язок насамперед влади, яка значною мірою й винна у тому, що людська жорстокість множиться. Цією публікацією ми лише злегка тиснемо на больову точку, яка й без нас не на жарт має тривожити і владу, і громадськість, мобілізуючи їх на системну цілеспрямовану боротьбу з ганебним, але поширеним явищем – домашнім насильством.
ВОНА втратила все: дім, роботу, любов, сім’ю. Тепер же, з головою поринувши в алкогольний чад, втрачає своє останнє надійне пристанище – родину. Доведена до відчаю, позбавлена впливу на вже дорослу, але пропащу дитину, нещасна мати проклинає ту хвилину, коли породила її на світ, а Бога, владу, поліцію, суд просить будь-що-будь припинити насильство, що йде від не чужої, але позбавленої родинних почуттів душі. Її поклик чують, а результат – усе той же: щоразу починається осоружна бюрократична тяганина.
Поліцейські можуть на десяток днів обмежити право правопорушника знаходитися в одній квартирі з жертвою насильства. Але куди має перебратися ця людина, якщо родичів або друзів, згідних його прийняти, не знайдеться? Відповіді на це питання немає. А може, воно й не повинно турбувати правоохоронців? Адже ми вже мали випадок, коли син-тиран відправив на той світ батька і бабусю. Зовсім недавно «синок» знову став убивцею батька. А бува і так, що син-дармоїд всядеться на плечах у батьків, живе на їхню пенсію та ще й розпікає за «надмірну» опіку: мовляв, не дали мені належної освіти, щоб я зайняв гідне місце в житті; не допомогли «збити» початковий капітал, щоб я розпочав свою справу; витребували мене з міста, в якому я шукав щастя, от і маєте по заслузі. Йому, як кажуть, по барабану, що з «міським облаштуванням» нічого не вийшло. Що, як муха у смолу, влип у недобре товариство. Що батьківські серця рвалися в очікуванні чогось непоправного. А чого тепер сподіватися від такого синівства? Свою біду прибита горем родина таїть при собі. З одного боку, не хоче розголосу, а з іншого, не дуже вірить у дієвість поліцейського протоколу.
Та попри все, чимало і таких доведених до відчаю дружин та батьків, для яких звернення у поліцію – рятівна соломинка, до якої в останній надії пориваються. Інша річ, що ту соломинку хтось (чи не влада через хитромудре, обставлене «червоними лініями» законодавство?) відсмикує від них, і тому по-справжньому за неї вхопитися не вдається.
Звісно, поліцейський (або суддя) – жива, наділена почуттями людина. Як і всі, він стомлюється, застуджується, з чимось не встигає, втрачає настрій, хоче відпочинку. Та коли він бачить, як чиясь жорстокість чудовиськом зводиться над чиєюсь беззахисністю й остаточно доламує чиюсь долю; якщо при цьому він не дає відсічі сімейному тирану, а звично заповнює протокол або чиюсь сімейну драму зводить до чергового штрафу (ще й фінансово пригнічуючи нещасну сім’ю!), – як таке «милосердя» не назвати жорстоким?
Словом, кожний терзається своїм, важливим насамперед для нього, клопотом, а тим часом змальована нами на початку цієї публікації особа домучує матір. З цинічною відвертістю вона обіцяє загнати свою жертву на той світ і катом постає над нею. А що ж усі ми? Ждатимемо трагічної розв’язки, після якої нарешті «розродимось» і безкомпромісністю закону, і принциповістю моралі, і невідворотністю покарання за злочин, і винесеним у строгій відповідності з буквою закону вироком?
Пізно! Усе це буде вже пізно! І все тому, що нас по-справжньому не хвилює чужа доля. Ми вже давно змирились і навіть звикаємо до того потоку біди, що нас заливає.
_03_03.png)
